Вівторок, 11 серпня, 2020



Велике прання української політики?

Метою української системи донедавна було, швидше, відволікти, здемобілізувати народ від масової участі у суспільних процесах. 

 

Радянська тоталітарна система прагнула цілковитого тотального контролю за своїми громадянами з тим, щоб мобілізувати їх на надзавдання. Метою української системи донедавна було, швидше, відволікти, здемобілізувати народ від масової участі у суспільних процесах. Нинішні президентські перегони знову повернули на політичну сцену народ, який, тепер вже в умовах ідеологічного плюралізму, вперше стає самостійним гравцем, здатним відбілити нав’язаний згори імідж політики як «брудної справи».

Основою радянського режиму була марксистсько-ленінська ідеологія, — вчення, яке лишалося незмінним при будь-яких лідерах, і яке чітко пояснювало народу минуле, теперішнє та майбутнє. А головне — саме ідеологія формувала моделі діяльності радянських людей. В ідеологічних настановах партії було чітко виписано все — як поводитися в робочому колективі, на вулиці й навіть у сім’ї. Ідеологічний контроль над поведінкою радянських людей був типовою характеристикою тоталітарного суспільства, у якому держава керувала діями і думками своїх громадян.

З середини 1990-х українське суспільство поступово ставало авторитарним — державою, в основі якої є не єдино правильна ідеологія, а завжди правий авторитарний лідер. В авторитарному суспільстві відсутня не лише єдина ідеологія, а і взагалі будь-яка ідеологія. Фактично з кінця 1990-х в Україні не було жодної ідеологічної партії. Натомість ми могли спостерігати такі парадокси, коли «зелену» партію очолювали представники великого промислового капіталу, а ті, хто проголошував себе соціал-демократами, захищали економічні монополії і геть не переймалися соціальним захистом населення.

У Латинській Америці та Азії є чимало прикладів держав з авторитарним устроєм — там уся політика будується навколо одного лідера, який стоїть на вершині владної піраміди і якому не потрібна жодна ідеологія.

Найкраще різницю між радянським ідеологічно забарвленим режимом і українською системою — аж до помаранчевої революції — можна зрозуміти, поглянувши на те, що очікувала держава від пересічних громадян.

Радянський режим покладав на радянський народ надмасштабні завдання. Спочатку треба було виграти громадянську війну, потім, у
1930-х роках, потрібно було будь-якою ціною провести індустріалізацію, у 1940-х — перемогти фашизм. Пізніше — радянський режим волів ціною надзусиль і наджертв конкурувати з усім світом і ціною надпраці доводити те, що радянська система є найпрогресивнішою.

Мета донедавна авторитарної системи в Україні була значно скромнішою — утримати владу та зберегти економічні монополії панівних олігархічних груп. Як і в багатьох інших авторитарних режимах, це було і є основним завданням для української політичної верхівки, а для виконання цього завдання жодна ідеологія їй не потрібна.

Тому вплив радянського тоталітарного режиму та авторитарного на простих громадян надто різний. Тоталітаризм прагнув цілковитого тотального контролю за своїми громадянами з тим, щоб мобілізувати їх на надзавдання. Метою української системи донедавна було, швидше, відволікти, здемобілізувати народ від масової участі у суспільних процесах.

Образ «ідеального», з погляду панівної еліти, громадянина радянських часів та нинішньої української системи принципово різниться. Кредо радянської людини було вірити партії і працювати на «справу побудови комунізму». Вже під час занепаду радянського режиму пересічному громадянинові достатньо було лише удавати те, що він вірить партії та її програмі, але все одно від громадянина вимагалося працювати.

Від сучасного українського громадянина держава не вимагає віри. Система також загалом байдужа до запевнянь широких народних мас у любові до її лідерів. За винятком кризових ситуацій, народ не збирають на обов’язкові мітинги чи ритуальні свята. У порівнянні з радянським режимом, в Україні не обов’язково працювати, — в країні і так високий рівень безробіття. Показово, що в Україні досі велике число державних свят — вічна фієста Латинської Америки добре прижилася на українському грунті. Від українського громадянина вимагається «не лізти в політику». Українській системі потрібні від громадянина байдужість або бодай мовчазне терпіння.

Завдання, які українська авторитарна система досі ставила перед народом, визначали й образ «ідеального» журналіста. За радянською концепцією журналіст мав бути пропагандистом-агітатором і, — на цьому особливо наголошував Ленін — організатором. Нині потреби в організації немає. Взагалі, організовувати немає чого. Основна функція журналістів від влади — лише пропагувати на користь авторитарної системи, але, що важливо, з протилежним спонукальним вектором. За радянського режиму журналісти були покликані підбурювати, спонукати народ до дії. А нині — заспокоювати, спонукати до бездіяльності.

Підконтрольні ЗМІ подають негативний імідж політики і політиків, особливо депутатів. Українські телеканали не пропускали жодної можливості, щоб показати бійки парламентарів, якщо такі були, навіть коли в них брали участь депутати провладних фракцій.

ЗМІ, контрольовані владою, приділяли також чимало уваги «моральному образу» депутатів усіх рівнів. Важко навіть підрахувати, скільки разів преса писала про яхти, дорогі машини та закордонні мандрівки, якими розважаються депутати-політики. Знов-таки, чи владні, чи опозиційні політики — немає значення: підконтрольні ЗМІ захоплено писали і про колекцію дорогих автомобілів донедавна провладного Волкова, і про дорогі костюми опозиційного Терьохіна.

За цим виступає очевидний контекст: політика — справа брудна, нема чого за неї навіть братися, всі «вони» однакові. Система прагне «звільнити» народ від політики, як керівник звільняє працівника, який може його «підсидіти». Той, кого народ міг «підсидіти», завжди лишався поза критичною увагою преси — із ЗМІ ми ніколи не чули нічого про сварки між представниками виконавчої влади, лише здогадувалися про «тертя» між президентом, прем’єром та губернаторами. Громадяни також нічого не чули про приватне життя президента та наближених до нього — це було табу системи, яка робила з президента «недоторканного», а зі звичайних громадських діячів непривабливих політиків, які завжди прагнуть влади.

Якщо не політику, то що навзамін пропонувала українцям авторитарна система? Насамперед, українська система дала громадянам свободу моралі. В радянські часи існував певний «моральний кодекс будівника комунізму», відхід від якого вкрай негативно сприймався правлячою партією, навіть якщо цей відхід був пов’язаний із суто сімейними справами.

Тоталітаризм передбачав справді тотальне управління своїми громадянами. Компартія докладала чимало зусиль для того, щоб утримувати строгий контроль за приватним життям своїх громадян. В радянські часи було нормальною практикою звертатися до місцевих партійних органів у випадку домашніх сімейних негараздів. Скарги від ображених дружин були предметом публічного розгляду робітничого колективу та місцевого партактиву. Навіть у впливового партійного чиновника було мало шансів піднятись по службовій драбині, якщо вдома було не все гаразд.

Однак зараз в Україні можна все — авторитарна система не регулює питання моральної поведінки, і їй байдуже, за якими моральними законами живе та чи інша українська сім’я.

Авторитарній системі такий тотальний контроль не був потрібен. Порушники сімейного спокою можуть спати спокійно. Також нині є нормальними такі колись двозначні, а то і табуйовані поняття, як «громадянський шлюб» чи «нетрадиційна орієнтація». Влада не нав’язує єдиний зразок моральної поведінки — приватне життя є справді приватним.

Приватне життя громадян є прозорим також і для ЗМІ. Якщо в радянські часи газета могла писати лише з позиції відповідності тієї чи іншої моральної проблеми певному зразку, то нині ЗМІ вільні від усяких зразків. Більше того, акцент на незвичності окремих моральних норм стає бізнесом багатьох друкованих видань. Свобода вибору моралі дала поштовх чисельній розважальній та «жовтій» пресі, яка конкурує за читача, описуючи подробиці різноманітної моральної поведінки. Чутки з життя зірок, скандали, смажені сенсації становлять основний зміст подібних видань.

Більшість розважальних та «жовтих» видань далекі від політики. Тому вони мають значно більше шансів вижити, ніж серйозні аналітичні ЗМІ. Хоча серед розважальних видань є і винятки — деякі з них мають бізнесові стосунки з адміністрацією президента, а тому дозволяють собі політичні замітки. Оскільки такі видання часто справді є масовими, то політична інформація в них уважно вивіряється: перебрані «факти» з інтелектуально бідними коментарями представляють лише одну позицію — влади. Погляди опозиції, якщо і подавалися, то обов’язково під загальним «скандальним» соусом «жовтого» видання.

Авторитарна система не заперечує проти розважальних видань — вони відволікають обивателя від думок про участь у політиці.

Натомість, із середини 1990-х частка політичних видань в Україні постійно скорочувалася. Скорочувалась і частка політичних новин на відомих телеканалах. А деякі канали взагалі оминали політику у випусках новин. Стало нормальною практикою, коли першою головною новиною, наприклад, на одному із центральних каналів, було, скажімо, народження рідкісної породи ведмедів в якомусь заморському зоопарку.

Телеекрани заполонили розважальні шоу — досить примітивні за змістом, але ефективні у тому, аби відволікти громадян від думок про суспільні проблеми. Якщо на телекрани і потрапляли політично забарвлені аналітичні програми, то це було суцільне «мочило», яке, як і дешеві телешоу, не спонукали обивателя до глибоких думок, бо мали лише одну, визначену згори генеральну лінію.

У пропаганді неполітичного способу життя Україна чимало запозичувала з досвіду інших авторитарних країн. Наприклад, мильні опери, які заполонили українські екрани, були запозичені з Латинської Америки, де місцеві уряди також сушать собі голову над тим, як відволікти своїх громадян від політики. Щоправда, у цьому уряди багатьох країн Латинської Америки перевершили українську владу: на аргентинському телебаченні, наприклад, в часи правління військового авторитарного режиму цензурі піддавалися бороди — вони викликали асоціації з марксистами та марксистською ідеологією, отже, і з політичною діяльністю.

У нинішніх президентських перегонах зіткнулися не просто дві різні політичні сили. Зіткнулися два бачення того, як держава поціновує своїх громадян. Одна політична сила кликала їх на вулиці, аби відстояти свій вибір. Інша, провладна, закликала залишатися вдома і не брати участі у вуличних акціях. А коли ця влада почала втрачати грунт під ногами, масові акції, проведені згори, ставали пародією — стара система просто не знає як і не вміє працювати з громадянами, які прагнуть особисто брати участь у політиці. Представникам старої влади доведеться або швидко навчитися це робити, або піти в політичне небуття.

Сергій Таран «Дзеркало тижня» №50, 11 грудня 2004
 

Адреса матеріалу: http://dt.ua/SOCIETY/velike_prannya_ukrayinskoyi_politiki-41951.html

 
 

Новини

  • 1
  • 2
  • 3
  • 4

Архів новин

2020
серпня
MoTuWeThFrSaSu
     12
3456789
10111213141516
17181920212223
24252627282930
31      
Мiжнародний Iнститут Демократiй © 2012
Сайт виготовлено в компанії SolTech