Понеділок, 09 грудня, 2019



Коли компроміс – найгірше з усіх бід

У розпал політичного протистояння зацікавлені сторони час від часу заявляють про готовність до політичного компромісу. Частиною цього компромісу вони бачать низку законів, а то й пакет конституційних поправок, які Верховна Рада має ухвалити аби забезпечити дострокові вибори та уникнути явищ, які призвели до нинішньої кризи.

 Такий компроміс видається всім великим благом, адже він припинить колапс влади та дозволить нарешті провести очікувані дострокові вибори.

Але як жити з такими масштабними змінами до законів далі?

Адже коли ухвалюється компроміс, то сторони зацікавлені не в тому аби якомога чіткіше розставити всі крапки над "і", а у тому аби зробити кінцевий продукт якомога розмитішим. Тоді кожен бачитиме там своє і, відповідно, погоджуватиметься на кінцевий результат.

Іншими словами, політики прагнуть запропонувати не найефективнішу систему управління суспільством, а просто найбільш прийнятну схему для переговірників.

Саме за такою компромісною логікою ухвалювалися поправки до української Конституції. Тоді за одну ніч переговірники під тиском Майдану та міжнародних посередників мали склепати поправки до Конституції, з яких, задля досягнення компромісу не було зрозуміло навіть ключове питання конституційного устрою.

Це питання про те, хто саме - президент чи більшість Верховної Ради - має вирішальне слово у призначенні прем’єр міністра.

Як результат, Ющенко і Янукович майже рік нічим іншим не займаються, окрім як перетягують на себе ковдру на прокрустовому ложі української влади.

Успіх же конституційних реформ у світі був тоді, коли масштабні зміни до Конституції ухвалювалися експертами, які не мали безпосередньої зацікавленості у розподілі влади після схвалення нової Конституції.

Для цього, по-перше, зміни до Конституції обговорювалися, не до, а після чергових виборів, коли за результатами останніх виборів вага політичних гравців вже відома, і конституційні зміни не могли бути всього лише технічним засобом виграти майбутні вибори.

А, по-друге, для ухвалення нового Основного закону скликався особливий орган, – Конституційна Асамблея, - винятково з метою ухвалення конституційних змін. І це є ще дієвішою запорукою неупередженості авторів конституційних інновацій.

В Україні все відбулося "з точністю до навпаки" – конституційну реформу ухвалювали, по-перше, в розпал помаранчевої революції, коли не за горами були нові парламентські вибори в нових демократичних умовах.

І, по-друге, ці зміни розроблялися тими людьми, які мали свою найбезпосереднішу особисту зацікавленість у розподілі влади після втілення реформи.

Саме у цьому слід шукати нинішнє глибоке протистояння між президентом і урядом, яке, без перебільшень, загрожує національній безпеці України.

Але така сама біда - знову в ім’я того ж захваленого усіма "політичного компромісу" - може повторитися знову, під час владнання питань щодо дочасних парламентських виборів.

Парадокс у тому, що всі учасники нинішнього протистояння визнають недолугість конституційної реформи, яку самі ж запропонували.

Лише пропрезидентська сторона пропонує "скасувати" конституційну реформу, а пропарламентська "завершити" її.

Але всі вони пропонують виправляти власні помилки тими самими методами "компромісу" та "переговорів", які і призвели до теперішньої кризи влади!

Заклики "удосконалити" конституційні зміни – це, фактично, публічне оголошення про новий цинічний "дерибан" розподілу влади...

Уже не важко назвати граблі, на які можуть наступити нові-старі корегувальники української Конституції.

Наприклад, закон про імперативний мандат. Адже саме перебігання депутатів з фракції у фракцію і стали детонатором війни між гілками влади.

Чи зможе фракція забрати у свого депутата мандат? Вихід з фракції – це коли депутат добровільно виходить, чи коли за це голосує фракція?

Чи треба після цього окреме рішення усього парламенту аби у депутата остаточно відібрати мандат?...

Якщо внаслідок гарячих підкилимних дискусій бодай по одному з цих питань буде хоч якась "компромісна" незрозумілість, нас дуже скоро очікуватиме колапс у роботі парламенту - близнюк того колапсу, який ми маємо нині у відносинах між гілками влади.

Де шукати незаангажованих політиків та експертів, здатних пропонувати ефективний дизайн Конституції?

Насправді, це, почасти, можуть бути ті самі фахівці, які можуть як ухвалити ефективну конституцію "на віки", так і проштовхнути зміни-одноднівки, які швидко призведуть до чергової державної кризи. Все залежить від особистої мотивації.

Є уявлення, що головною мотивацією політиків є особисті та партійні інтереси.

Загалом, це так, але вирішення цієї проблеми має полягати не в тому аби змінити мотиви в політиці, чи людську природу, а у тому аби створювати інституційні механізми, які спрямовували б ці мотиви у корисне для всього суспільства русло.

Саме таким інституційним механізмом і має стати скликання Конституційної Асамблеї, який би складався з незацікавлених і авторитетних експертів.

Такий орган матиме єдину мету - розробка та, можливо, затвердження нової Конституції України.

Було би непогано, аби законом було закріплено, що експерти та політики, які увійдуть до її складу не могли бути обраними у жодні виборчі органи впродовж двох-п’яти років.

Тоді розробка Конституції була би для членів асамблеї одним із піків їхньої кар'єри, і вони, принаймні, для власного его, зробили би все від них залежне, аби видати на гора оптимальну модель політичного буття країни.

На деякий час вони би мали відійти від чільних ролей у політиці, але про них не те що 2-5, а 250 років пам'ятали би не як про зачинщиків кволої конституційної реформи, а як про "Батьків конституції".

Наприклад, американці поіменно пам’ятають 55 батьків свого нинішнього основного закону, розробленого аж у 1787 році.

Досвід скликання Конституційної Асамблеї (або Зборів чи Конвенту) є чи не основним демократичним механізмом ухвалення нових конституцій.

Окрім США, вдалий досвід розробки конвентом мають Норвегія, Австралія.

Нарешті, спроби запровадити Європейську конституцію, через яку в країнах ЄС нині точаться важкі дискусії, теж розроблялася Європейською конвенцією у 2001 році.

Саме такі асамблеї розробляли конституції у надскладній повоєнній ситуації у ФРН (1949) та Італії. (1948). А нині подібний досвід намагаються застосувати у Афганістані та Іраці.

В Україні словосполучення "конституційна асамблея" вголос звучала лише раз, з уст лідерів Народно-демократичної партії, які хоча і пропонували створення "асамблеї", але чомусь запропонували аби її головою став тодішній голова ВР, один з найзаангажованіших і найзацікавленіших політичних гравців України...

...Інший надважливий момент скликання Конституційної асамблеї – це реальна можливість залучити представників громадянського суспільства та експертних кіл до творення основного закону України.

Нині роль громадянського суспільства зводиться або до протестних акцій, або до громадських дорадчих рад при органах влади. Ці ради не мають суттєвого впливу і часто-густо виконують бутафорську функцію.

Беручи безпосередню участь у розробці Конституції кращі представники громадянського суспільства довели би, що творча, конструктивна роль громадянського суспільства в Україні – не бутафорія.

Саме питання формування якісного формування Асамблеї може вже стати предметом широкого громадського обговорення.

Загалом, склад Асамблеї може бути сформований через загальнонаціональні вибори, на яких, наприклад, політичні партії можуть пропонувати свої кандидатури, але під час виборів вперше в Україні нарешті може бути застосований один з механізмів "відкритих списків" - вплив виборців на порядок кандидатів.

Важливим питанням дискусій є також механізм остаточного затвердження Конституції.

Саме Асамблея покликана розробити та затвердити основний закон. Однак для цілковитої і остаточної легітимності його може затвердити всеукраїнський референдум.

Отож, сьогодні "скасувати" чи "удосконалити" нинішню конституційну реформу недостатньо. Потрібно знайти механізм як уникнути помилок, які призвели до нинішньої конституційної кризи.

Суть цього механізму - зміна особистих мотивацій та максимальне применшення конфлікту інтересів між тими, хто ухвалює зміни до Конституції і тими, хто отримає владу внаслідок конституційних змін.

Поки єдиною мотивацією зачинщиків нової-старої конституційної реформи є намагання взяти якнайбільше влади, і непрописаність чи недосконалість окремих її положень – це лише каламутна вода, у якій вони сподіватимуться спіймати свою золоту рибку.

Максимум домовленостей між сторонами нинішнього конфлікту – це мінімальні зміни до законів, які лише дозволяють якнайшвидше провести нові вибори. І все. Решту інновацій необхідно пропонувати після виборів. До речі, саме до мінімальних законодавчих змін закликають Україну і міжнародні експерти.

Конституційна реформа довела, що ні парламент, ні ті, хто його складають, неспроможні на розробку оптимального устрою для країни.

То чи не час знайти спосіб запросити фахівців, здатних запропонувати інституційну стратегію розвитку країни, а не стратегічний "дерибан" влади?

http://www.pravda.com.ua/news/2007/5/25/59354.htm

Новини

  • 1
  • 2
  • 3
  • 4

Архів новин

2019
грудня
MoTuWeThFrSaSu
      1
2345678
9101112131415
16171819202122
23242526272829
3031     
Мiжнародний Iнститут Демократiй © 2012
Сайт виготовлено в компанії SolTech