Понеділок, 09 грудня, 2019



Мова для "язикоговорящіх"

Коли Литвин підписав мовний закон, чомусь ніхто не здивувався. В Україні звикли до того, що чесне слово політика нічого не значить. Однак, для суспільства лишається питанням, що робити з мовним питанням до того часу, коли в Україні з'явиться якісно інша влада?

І що, взагалі, робити з мовним питанням в суспільстві, де виборча "гречка" може переважити і мову, і "язик"?

Насамперед, – це НЕ робити тему мови провідною темою цієї чи будь-якої іншої виборчої кампанії опозиції.

Різні експерти вже неодноразово наголошували, що такий сценарій відволікатиме увагу виборців від провалу економічних реформ, від корупції, від початку фактичної міжнародної ізоляції України, і що поділ електорату "за" і "проти" "язика" математично набагато вигідніший для влади, ніж поділ виборців на основі ставлення до "покращення".

Так, звичайно, питання мови, як і всяке інше питання, яке є маркером ідентичності, справжнього патріота набагато більше хвилює, ніж звичайна соціалка.

Але в інформаційних війнах виграє не той, хто правий, а хто зуміє нав’язати суспільству свій дискурс, – той дискурс, який позиціонує твою сторону у вигіднішому світлі та розрахований на більше число прихильників.

І на цій виборчій кампанії для опозиції саме економіка та боротьба з корупцією є однозначно виграшнішою та перспективнішою.

Додамо лише, що, окрім технологічного боку, є ще надважливий стратегічний аспект. Якщо основними темами політики стають питання ідентичності – мова, ставлення до історії, релігія – будь-яка країна втрачає у розвитку.

Адже основною мотивацією голосування у таких країнах є не пропозиція чи виконання кращої програми, або харизматичний лідер, а лише факт, що політик, який бере участь у виборах, "свій" – говорить твоєю мовою чи ходить у твою церкву.

Такі суспільства важко розвиваються, бо у політиків немає жодного стимулу щось робити. Достатньо лише кожен перед виборами істерично волати "наших б’ють!".

Якщо під час виборів акцент на мовному питанні і потрібен, то це має сенс лише в тих регіонах, де статус української мови як єдиної державної не викликає жодних сумнівів. Там мобілізація матиме сенс не під партійними гаслами, а під ідеєю мобілізації виборців та підвищення явки.

Для опозиції дуже важливо мобілізувати "противсіхів" та тих, хто не хоче йти на вибори. І мовне питання може допомогти у цьому, адже після підписання мовного законопроекту йдеться не про симпатію до якоїсь політичної сили, а про виживання української нації.

І тому є підстави вважати, що "противсіхи" таки підуть на вибори, а якщо підуть, то, враховуючи відсутність графи "проти всіх", таки будуть голосувати за опозицію.

Питання мови потрібно вивести за площину політики і розглядати на значно глибшому рівні. Для українського суспільства ставлення до української мови має стати питанням цивілізаційного вибору.

Це категорично не має стати питанням виборчої кампанії, а радше питання довготривалої стратегії для громадянського суспільства, експертних та академічних середовищ, культурницького середовища.

Зважаючи на те, що історично боротьба за незалежність була і боротьбою за права людини, ставлення до української мови стало маркером ставлення до демократії.

Щоби там не казала Партія регіонів про підтримку Європою закону про мови, факт є фактом – загальна тенденція така, що українську мову підтримують ті, хто виступає за європейську модель держави.

Прикметно, що підтримувати українську мову та європейський вибір можуть і громадяни, які в побуті користуються російською мовою. Для них підтримка мови – це теж маркер цивілізаційного вибору, а не власне мовного вибору.

Наприклад, у Києві на вулицях домінує російська мова, але кияни в більшості вперто голосують за національні та демократичні партії, які мають прозахідний геополітичний європейський вибір. Бо для киян – українська мова – це більше ніж мова, це, насамперед, вибір на користь демократії, прав людини і суспільства європейського зразка.

Цей прямий зв'язок між українською мовою і цивілізаційним вибором потрібно зробити основою мовного позиціонування. Українську мову потрібно подавати "у пакеті" з базовими принципами прав людини, ліберальної економіки, соціального захисту, політичних свобод та достойного місця України у міжнародній системі.

Для більшості обивателів, як колись заявив один шахтар на початку 1990-тих, "колбаса", чи "ковбаса" байдуже, – аби вона була.

Але цивілізаційний вибір означає більше, ніж просто мова, адже він охоплює набагато ширші і життєвіші сфери мовчазної більшості населення. Це і умови праці на виробництві, і достойна невкрадена інфляцією пенсія, і ефективна медицина, і чесні судді, і захист прав власності для інвесторів, і євростандарти в охороні довкілля і багато інших питань, які є практичним наслідком європейського вибору.

І саме через ці питання можна пробитися до тих, кому українська мова байдужа. І тоді це стане лише питанням зміни поколінь, коли ставлення до мови перейде в володіння мовою.

Відверто кажучи, регіонали грубо підставляють тих, кому щиро справді небайдужа російська мова. Адже через брутальні дії влади у них є свій "пакет" для громадян. У цьому пакеті – корупція у владі, крадений палац у Межигір'ї, продажні суди, відсутність соціальних гарантій, неконкурентна економіка, ізоляція України у світі.

Це теж цивілізаційний вибір, модель деградуючої "керованої демократії", яку ПР прагне запозичити зі Сходу.

І цю битву можна виграти.

Якщо брати ширше, то "пакет" з російською мовою правильніше назвати "русскій мір", який зараз пропагує Кремль. Але головна проблема "русского міра" в тому, що в самій Росії наявна криза ідентичності.

По-перше, в Росії загальна частка титульного населення має тенденцію до зменшення. За офіційними переписами населення, число росіян в Росії зменшується – з 81,5% у 1989 році до 77,7% у 2010-му. Але якщо можна було би врахувати демографічні зміни внаслідок нелегальної міграції, цифра була би ще значно красномовнішою.

Британський журнал Economist наголошує, що мусульманське населення Росії за останні 20 років зросло на 40% і на сьогодні становить 25 мільйонів.

Таким чином, за деякими оцінками, до 2015 року мусульмани можуть становити більшість новобранців російської армії, а до 2020 року – становитимуть п’яту частину населення Росії, причому в деяких регіонах – становитимуть більшість.

Це означає, насамперед, те, що коли Гундяєв від імені російської церкви агітує в Україні за "русскій мір", він, принаймні, висловлює глибоку неповагу до власних співгромадян, які зовсім не вважають себе росіянами, тим більше, у рамках його церкви. Нав’язувана Росією цивілізаційна ідентичність не має внутрішньої цілісності.

Але справжня криза російської цивілізаційної ідентичності в Росії виявляється в тому, що у неї немає чіткого образу майбутнього. Чим майбутнє у складі "русского міра" краще, ніж у складі ЄС?

Які переваги російської економіки над китайською, японською чи американською? В чому конкурентні переваги держави Росії у світі? В чому ідеологічна новизна "русского міра", і чи є вона взагалі?

Що чекає Росію років через 20-30? Нарешті, а чим цікава Росія для майбутнього України – для нашої економіки, політики, суспільства?

На жодне з питань немає відповіді.

Російська ідентичність перебуває в кризі, і Україну з "русскім міром" пов'язує лише минуле. Однак, у нас немає жодного спільного чітко артикульованого майбутнього.

Якщо ЄС приваблює українців ефективними державними інституціями, повагою до прав людини і ринковою економікою з виразним соціальним вектором, а також успішним прикладом країн колишнього Варшавського договору, то Росія може хіба спекулювати на ностальгії за химерним радянським минулим.

Звідси і сотні російських фільмів про "Вітчизняну війну" та щотравневі гєоргієвскіє стрічечки.

Взагалі, в Україні смислова картина "русского міра" виглядає досить строкато – перемелювання історії в кремлівській інтерпретації, безкінечні серіали про ісламських терористів, вічні перемовини про ціну на газ та виснажливо довгі концерти з кіркоровими, басковими та моєсеєвими.

Все це занадто мало для того, аби становити для України цивілізаційний напрям розвитку. Російська мова, при цьому, завдяки неоковирним діям регіоналів, стає заручником цього безнадійного цивілізаційного вибору, і саме так вона зараз має позиціонуватися в суспільстві.

Хоча мала би бути звичайним засобом комунікації, як і будь-яка інша іноземна мова, яку бажано знати, але яка не повинна мати якихось особливих державних статусів.

Росія втратила Ідею майбутнього і не може протистояти ані динамічним економікам Азії, ані респектабельним західним демократіям. Так, зараз точиться чимало розмов, і небезпідставних, про те, що Захід, а особливо ЄС сам перебуває у стані кризи.

Але щоби не сталося з Заходом, можна точно сказати, що "русскій мір" ніколи не переможе Європу. І кризові явища в ЄС не знаменують російського ренесансу.

Тож для України вибір дуже однозначний – реформи європейського зразка, або спроби створити свої самобутні демократичні інституції, які можуть передбачати нейтральний та позаблоковий статус.

Не вдаючись до дискусій щодо того, який варіант перспективніший, зазначу, що обидва варіанти позиціонують Україну поза "русскім міром" та передбачають українську мову як єдину державну і як обов’язковий символ української політичної нації.

Підтримуючи "язик", Партія регіонів не пропонує ємного ідеологічного супроводу української мультимовності.

Взагалі, узурпуючи владу, Янукович уявлення не має про необхідність ідеологічного обґрунтування "закручування гайок" та використання цієї влади для масштабних реформ, і, цим самим, він прирікає себе на фіаско.

Насправді, небезпека для української мови походить не від зеків, а від освічених вмотивованих ідеологів, які спробують запропонувати українцям системну цивілізаційну модель, яка буде альтернативою українському та європейському вибору. Таких наразі немає.

…Націю, взагалі, не можна звести лише до поняття мови. Мова – це один з її маркерів. Але нація – це, насамперед, дієвий соціальний міф, цілісне уявлення про суспільство та цивілізації та місце в цих цивілізаціях власної політичної спільноти.

Ірландці, фактично, втратили свою мову і говорять мовою свого одвічного конкурента – британців. Що не завадило їм довгі роки чинити збройний опір в Ольстері та вважатись однією з найнаціоналістичних спільнот у світі.

Розсіяні по всьому світу євреї говорять різними мовами, але це не заважає їм відчувати лояльність до держави Ізраїль та мати таку солідарність, що дехто навіть лякає світ їхньою "змовою".

В Україні мова має стати, насамперед, цивілізаційним вибором. І нічого страшного, якщо не всі, хто цей вибір робитимуть, говоритимуть українською.

Сергій Таран 

http://www.pravda.com.ua/articles/2012/08/8/6970425/

 

08.08.2012

Новини

  • 1
  • 2
  • 3
  • 4

Архів новин

2019
грудня
MoTuWeThFrSaSu
      1
2345678
9101112131415
16171819202122
23242526272829
3031     
Мiжнародний Iнститут Демократiй © 2012
Сайт виготовлено в компанії SolTech